Мати закопала своє немовля під грушею на власному подвір’ї

Рівненщина: Минуло два з половиною роки відтоді, як жителька села Городище Березнівського району Інна Гурин народила свою сьому дитину – недоношену восьмимісячну дівчинку – і закопала її неподалік від туалету під грушею на власному подвір’ї. Ця історія закінчилась щасливо лише тому, що правоохоронці, які приїхали за викликом, почули плач дитини, який лунав з-під землі. Горе-мамі за вчинене присудили три роки та два місяці позбавлення волі. Проте уже за кілька тижнів Інна має вийти на волю. У телефонних розмовах погрожує рідним, які опікуються дитиною, після звільнення боротися за дівчинку в судах.

26 жовтня 2011 року тоді ще слідчий міліції Василь Дячук запам’ятав на все життя. Той день він переживатиме ще неодноразово, адже після щасливого порятунку дівчинки його часто запрошують на телевізійні програми, беруть інтерв’ю журналісти всіх можливих видань. Василь ніколи не відмовляє, бо, каже, того жовтневого дня він переосмислив і цінність свого життя.

«До міліції, – розповідає заступник керівника слідчого відділення Березнівського РВ міліції Василь ДЯЧУК, – надійшло повідомлення від медиків, а лікарів повідомила сусідка. Коли ми приїхали до будинку Інни Гурин, знайти дитину живою не сподівалися, тож попрямували відразу до хати породіллі. Жінка сиділа у вітальні, навколо неї було безліч тазиків з рідиною бурого кольору. Одяг Інни до пояса був у крові. Пояснити, де дитина та що трапилося, вона не змогла, адже була дуже п’яною. Нарешті ми розпитали її про приблизне місце «могили» немовляти. Саму ж Інну ми одразу відправили в лікарню, позаяк кровотеча після пологів в неї не спинялась і з її вигляду було зрозуміло, що вона у дуже тяжкому стані».

Після цього експерти разом зі слідчими почали проводити огляд місця події. Раптом з-під землі почули писк дитини. Землю почали відгрібати руками. Під 20-сантиметровим покривом землі лежала дитина, загорнута у шмаття. Земля була скрізь – в ротику, вушках, оченятах. «Рятував її не лише я, – скромно заявляє колишній слідчий, – над цим працювала уся група: хтось виймав землю з вушок, хтось очищав ручки та ніжки. Хтось побіг за теплою водою і почав омивати дівчинці голівку ще під грушею. Знайшовся і теплий одяг. Медиків чекати ми не стали. Одразу службовим авто завезли дитину в лікарню».

Дівчинку першою оглянула лікар на ім’я Вікторія. У жінки тоді був день народження. Крім того, символічно вважали, що немовля, пробувши під землею щонайменше п’ять годин, перемогло власну смерть. Тож маленьку нарекли Вікторією. Близько місяця дитина перебувала в лікарні. Переохолодження далося взнаки. Крім того, одна з ручок дівчинки тонша за другу. Хоч вона й нормально функціонує, її теперішня мама дуже переживає за доньку. Певна, що вона пошкодила свою ручку там, у землі. Втім, уся історія закінчилася хеппі-ендом і для дівчинки, і для тих, хто зараз має повне право називати себе її батьками.

Вікторію взяла під опіку родина Покорських – рідний брат Інни Віктор та його дружина Наталія. Жінка розповідає: «Ще к­оли Інна була вагітна, я знала, що ця дитина житиме у нас. Адже я дуже хотіла ще дітей (родина виховує двох власних дітей та трьох неповнолітніх братів і сестер Вік­тора), але Бог все не давав. Про вагітність Інни я дізналася чи не найперша. Помер її чоловік. Вже на похоронах Інна поділилася зі мною своїми припущеннями про свій стан. Потім підтвердила – вона вагітна. Втім, до немовляти сестра мого чоловіка особливих почуттів не мала, адже це була її сьома дитина. Решта знаходиться у прийомних сім’ях, позаяк Інна позбавлена батьківських прав на всіх. 26 жовтня мені подзвонили і повідомили, що вона народила і закопала немовля. Я одразу приїхала в Городище (жінка проживає у сусідньому селі Вітковичах). Пам’ятаю досі, як слідчі проводять огляд, а я стою за плотом і гірко плачу. Аж раптом міліціонери заметушились – так я дізналася, що дитя вижило. Я одразу знала, що воно буде наше. Чоловік та діти – усі погодились. А Інна побачила свою дитину на відео з телефону, яке ми показували їй у суді. Втім, навіть до кінця його не додивилася. Тепер інколи пише. Але у листах лише одне питання про Вік­торію, решта – прохання та вимоги щось передати їй у в’язницю, але ми ніколи не відповідаємо на ці листи. Якось дзвонила, теж запитала, то я їй одразу сказала – про Віку в мене не питай. Тепер вона розпитує про це в інших сестер. І навіть погрожувала, як звільниться, то одразу займеться поверненням дитини. Мовляв, пройде усі суди, а дитину собі поверне», – з очей жінки градом покотилися сльози.

«Наша Вікулька, – розповідає сестра Віктора, яку родина теж взяла під свою опіку, Катя Шевчук, – дуже полюбляє гратися, їздить на мотоциклі, возить в дитячій колясці ляльок, годує їх. Зазвичай вона не капризує, але добре знає, що в сім’ї найменша і її слово – закон». І справді, під час інтерв’ю руки, на яких дівчинка сиділа, Вікторія змінювала через кожні дві хвилини. То обіймає маму, то біжить до Каті. Тата Віктора та інших дітей вдома не було. У дівчинки купа іграшок. У родини добротний двоповерховий будинок, гарний ремонт, усе «пахне» сімейним затишком.

«Віка мене називає мамою, Віктора – татом, – розповідає Наталія. – Свою дитину я нікому не віддам. Я вигляділа її з «рукавички», а тепер подивіться, яка дівчинка. Ви хоч уявляєте, як це, коли вона плаче, а чому – ти не розумієш. Інну я не засуджую, за її вчинок хай їй Бог простить, аби до нас тепер не лізла. Як вона вийде, я вам чесно кажу, я боятимусь випустити Віку з хати. Хтозна, що вона надумає, може й викрасти. У будь-якому випадку я не хочу, щоб Віка її навіть бачила. Хоча вона знає історію свого народження. Ми не приховуємо, бо все одно хтось скаже їй потім. Відео, коли її відкопали, ми показували їй на комп’ютері. Тепер вона так звану маму називає не інакше як «коп-коп».

На вулиці біля будинку Наталії та Вік­тора ми зустріли ще одного брата Інни – Валерія. Коли Інна народжувала, він був у хаті. Приїхав напередодні. Одразу після події він казав, що допомагав народжувати сестрі, а закопали вони немовля, бо думали, що воно мертве. Тепер розповідь Валерія суттєво відрізняється. Чоловік від інтерв’ю не відмовляється, більше того – охоче спілкується з журналістами. «Напередодні ввечері я приїхав до Інни в гості, ми добряче випили. Вона жалілася, що болить живіт, але чим я міг їй допомогти? Коли почалися пологи, я не пам’ятаю. Адже був сильно п’яним і спав». Від чоловіка і під час розмови несло алкоголем. Свого стану він не приховує. Втім, ділиться і своїми планами про майбутнє повернення Інни: «Я щойно був у ще однієї нашої сестри в Кам’янці. Вона казала, що Інна скоро повертається. А куди вона повернеться? Той будинок належить її дітям, батьківських прав на яких вона позбавлена. А я живу у батьківській хаті. То що, вона прийде жити до мене? Я не пущу, адже це неподалік дому, де тепер живе Вікторія. Не хочу, щоб вона сюди ходила. Крім того, або вона мене заріже, або я її (Інна колись відбувала покарання за нанесення різаних ран Валерію). Та й навіщо їй Віка?».

Названим хрещеним батьком для Вікторії став правоохоронець, який врятував їй життя. Дівчинка не одразу йде на руки до «дяді-міліціонера», але коли освоюється – не злазить. Особливо її цікавить техніка у його руках (фотоапарат чи телефон). Поки чоловік грається з дитиною, роздумує: «А раптом тоді не встигли б…». Щодня про це думає і Наталія. Жінка, в якої материнські інстинкти розвинені аж занадто, яка опікує кожну дитину, як свою, без сліз про історію Вікторії говорити не може. «Ми не полишаємо надії, що Бог ще дасть нам одну дитинку. А поки що молимося, щоб Господь дав нашим дітям здоров’я та щастя, а ще – щоб ніхто і ніколи не порушував наш спокій. Ми і так достатньо пережили. Тож тепер хочемо спокійно ростити своїх дітей, і мати впевненість, що ніхто і ніколи їх у нас не відбере».