Днями додому у Володимирецький і Рокитнівський райони повернулися молоді хлопці, які воювали в зоні АТО. От тільки звичних для героїв антитерористичної операції фанфар, квітів та урочистих зустрічей цього разу не було. Бо приїхали хлопці у рідні села… дезертирами.
«Нас обманювали з самого початку»
Олександр Мотько родом із села Любахи Володимирецького району, Юрій Панько – із Масевич Рокитнівського району. Звинувачення у дезертирстві їм та ще семи бійцям 51-ї та 128-ї бригад висунуло командування, більш ніж на місяць запроторивши їх до СІЗО.
Чим же провинилися перед командуванням бійці, які до того місяць мужньо обороняти Луганський аеропорт? Офіційне обвинувачення – невиконання наказу командування. Хоча, якщо копнути глибше, відкриваються зовсім інші речі.
І Олександра, і Юрія призвали до армії ще на початку квітня. Спочатку, як і всім, казали: «На 10-денні навчання з метою відновлення бойових навиків». Потім ці навчання затяглися «до Пасхи», потім – на 45 днів, а потім…
– Нас обманювали з самого початку, – розповідає Юрій ПАНЬКО. – Спочатку забрали на рівненський полігон. Потім приїхало командування 128-ї бригади, запропонували, хто хоче, піти добровольцем у Конотоп Сумської області, охороняти склади. Добровольців не виявилося, то записали всіх, хто потрапив під руку. В Конотоп ми приїхали, питаємо, де склади? А з нас сміються: які склади? Привезли на вокзал, показали техніку, боєприпаси, сказали вантажити. А як повантажили все, нас посадили туди ж і повезли в Орєхово Харківської області. Питали, куди нас везуть. А нам кажуть: «Приїдете – побачите». Так ми потрапили до Луганська».
Хлопці опинилися в одній із найгарячіших точок – Луганському аеропорту. І завдання у них було одним із найскладніших – забезпечувати прикриття для заїзду чи від’їзду бойових груп. Побачили чимало. «Із наших хлопців, що залишилися, половина поранені, а половина – в дурці», – говорить Олександр МОТЬКО. Саме там після кількамісячного безперервного перебування під «Градами» та «Смерчами» хлопців застала хвиля ротації, коли деяких бійців почали відпускати на 10 днів додому. Написали свій рапорт і хлопці. Однак їх ніхто і слухати не став. «Нам в очі казали, що ми вас не відпустимо, бо уже одних відпустили, а вони не повернулися. Ми клялися, пропонували написати розписку, що повернемося. А потім нам показали документи, де значилося, що ми… уже двічі їздили у відпустку», – каже боєць.
Каменем спотикання став і наказ висуватися в район Савур-Могили. «Це був єдиний наказ, який ми побачили у письмовому вигляді. Таке враження, що робилося це спеціально. Нас усіх вишикували, зачитали наказ і почали кожного питати, поїде він чи. А куди ж їхати? На той момент Савур-Могила була добре пристріляна і наша техніка раз через раз потрапляла під обстріл. Нам кажуть: там безпечно, там прикриває наша артилерія. А що з того, що нам кажуть одне, а ми на свої очі бачимо зовсім інше. От багато хто і відмовився їхати на вірну смерть», – ділиться Юрій Панько.
Тих, хто відмовився, було багато, більше сорока. Але відібрали з них лише дев’ятьох – найактивніших. Юрія спочатку не перевели у «спецгрупу», але він сам вирішив залишилися з товаришами, з якими був від початку війни, до кінця. Хлопці не знали, що їх чекає. Пішли чутки, що їх таки відпустять додому. Однак за деякий час їм наказали здати зброю і повідомили, що вони затримані. Суд у Сватово, довго не думаючи, присудив їм два місяці позбавлення волі. За що – хлопці і досі не можуть зрозуміти. «Ніхто з нас не відмовлявся воювати. Ми лише просили дати нам відпустку хоч на десять днів, батьків побачити. Я півроку вдома не був, просився на 10 днів до хати і все. А потім нам наче пообіцяли, що ми поїдемо додому, а на другий день сказали здати зброю і забрали в прокуратуру», – обурюється Олександр.
«Судити, перш за все, треба офіцерів»
«У мене складається таке враження, що це було зроблено показово-спеціально. Бо зібралися у цій групі хлопці з різних регіонів – практично по двоє з Рівненщини, Волині, Львівщини, Івано-Франківщини і Закарпаття», – говорить волинський журналіст і правозахисник Василь НАГОРНИЙ, який також зацікавився цією справою. Поспілкувавшись зі своїми земляками з 51-ї бригади, які теж потрапили до «групи дезертирів», він прийшов висновку, що в цій справі є багато білих плям, які свідчать, що не все так добре в армійському домі. «Там, якщо копнути глибше, порушення на порушені. По-перше, бійці, яких мобілізовують, повинні мати відповідні військові «професії». Не можна комбайнера ставити артилеристом, бо за два місяці цього не научиш. Але хто на це звертав увагу? В армію мають брати здорових, але медогляд практично не проводився. А якщо й проводився, то формально. Серед тих, кого затримали, були і хворі, і контужені – їм просто необхідний був відпочинок. Хлопців командирували з однієї бригади в іншу, накази віддавали усно. Неодноразово було так, що один офіцер віддає наказ передислокуватися в таку точку, хлопці туди приїжджають, а їм кажуть: чого ви сюди приперлися, тікайте, бо зараз накриє. Вони повертаються, а їм: хто вам дав наказ? Якщо розібратися в ситуації, то там судити, перш за все, треба офіцерів. Але на це ніхто не піде. Тому і будуть намагатися цю справу зам’яти, а хлопців зробити крайніми», – каже він.
Хлопці самі кажуть, що їх зібрали з різних блокпостів, тому говорити про те, що була якась змова, навіть смішно. Однак на військову прокуратуру це мало вплинуло. Після затримання вони написали апеляцію, але та… загубилася у паперовій тяганині. Найобразливіше було для бійців, коли з СІЗО почали випускати сепаратистів, затриманих раніше. «Ми чули, як вони виходили, раділи, кричали «Аллах Акбар». Виходить так, що хто воював проти України, ті на волі, а хто захищав її від ворогів, мають сидіти. Де ж правда?», – запитують вони.
У пошуках юридичної підтримки матері бійців звернулися до заслуженого юриста України Василя ЯНІЦЬКОГО. Кілька тижнів пішло на те, щоб віднайти загублену апеляцію і розібратися по суті. Спільними зусиллями їм, врешті-решт, вдалося досягти бажаного результату: Апеляційний суд Харківської області задовольнив скаргу адвокатів і замінив запобіжний захід щодо хлопців із утримання під вартою на домашній арешт. Саме завдяки цьому рішенню Олександр і Юрій нарешті повернулися в рідні стіни.
Однак це – лише часткова перемога. 11 жовтня заплановане чергове засідання суду, і юристи мають намір добиватися повної реабілітації бійців. «Тут потрібно врахувати усі обставини справи. Я переконаний, що нам вдасться зняти з хлопців усі обвинувачення і добитися повернення їм усіх прав. У будь-якому разі для нас вони – справжні герої», – каже Василь Яніцький.
29 вересня бійці мають повертатися в частину. У Володимирі-Волинському та інших містах уже формуються групи підтримки, готові їхати з бійцями на суд, щоб довести їхню невинуватість. А поки що Сашко та Юра потроху звикають до мирного життя без вибухів і стрілянини. І вірять, що справедливість таки візьме гору.
- 4 просмотра
